ПАРТИЗАНСЬКИЙ РУХ - озброєна боротьба добровольців у складі організованих збройних формувань, що ведеться на території, що окупована або контрольована противником.
У партизанському русі не-ред-ко уча-ст-ву-ють і час-ти ре-гу-ляр-них збройних сил го-су-дар-ст-ва, ока-зав-ші-ся в ти- лу вра-га чи на-прав-лен-ные ту-да за завданням ко-ман-до-ва-ния. У формі партизанські рухи часто проходять громадянські і національно-ос-во-бо-дительные вій-ни. Осо-бен-ності партизанських рухів обумовлені лі-ни іс-то-ричною об-ста-нов-кою і національною спе-ци-фі-кою країни, од-на-ко в біль-шин -ст-ве слу-ча-їв пар-ти-зан-ська бороть-ба вклю-ча-є бойову, раз-ве-ди-вальну, ді-вер-сі-он-ну і про-па- ган-ди-ст-ську дія-тель-ність, а найбільше роз-про-стра-н-ни-ми спо-со-бами во-зброєної борь-би яв-ля-ють-ся за- са-ди, на-ло-ти, пар-ті-зан-ські рей-ди та ді-версії.
Пар-ти-зан-ські дей-ст-вія з-вест-ни з глу-бо-кой древ-ності. До них при-бе-га-ли на-ро-ди Середньої Азії, бій-ся проти військ Алек-сан-д-ра Ма-ке-дон-ського в IV столітті до нашої ери, сре -ді-зем-но-мор-ські на-ро-ди, від-ра-жу натиск за-вое-ва-те-лей Рі-ма Древ-не-го. Партизанський рух на Ру-сі як фор-ма боротьби на-ро-да проти захват-чі-ків з-вест-но з XIII-XV століть. Під час Ре-чі По-спо-лі-тої ін-тер-вен-ції на-ча-ла XVII століття і Швед-ської ін-тер-вен-ції на-ча-ла XVII століття ши-ро- якийсь партизанський рух був розгорнутий в Російській державі, до кінця 1608 він ох-ва-ти-ло всю тер-ри-то-рію, за-хва-чен-ную ин-тер-вен -Та-ми. От-ряд-да-ми так званої ши-шей ве-лась бороть-ба проти польських і шведських військ у рай-онах го-ро-дів Ла-до-га, Тих-він, Псков, на шляхах від-сту-п-ле-ня польських військ з Мо-ск-ви. Під час Північної війни 1700-1721 років партизанський рух був розвер-ну-то на-се-ле-ні-м Рос-сии на пут-тях зі-про-ще- ня армії Карла XII. Розмах партизанського руху, під-дер-жан-но-го царем Пет-ром I, со-дей-ст-во-вал ізо-ля-ції шведської армії, позбавлення її про- до-воль-ст-вія і роз-гро-му в Пол-тав-ської битві 1709 року. Партизанський рух у хо-де Оте-че-ст-вен-ної вій-ни 1812 року по-ча-лось поч-ти одразу після втор-же-ня Велич-ної армії на тер- рі-то-рію Росії. З всту-п-ле-ні-єм проти-ні-ка в Смо-лен-ську, Мо-с-ков-ську і Ка-луж-ську гу-бер-нії при-ня-ло ши-ро -Кий розмах. Сти-хий-но виникли багаточисельні партизанські відряди, деякі з них налічували по кілька тисяч чоловік . Велику з-вест-ность при-об-ре-ли від-ряд-ди Г.М. Ку-рі-на, С. Ємель-я-но-ва, Н.М. Нахімова та інші. Вони на-па-да-ли на груп-пи ворожих сол-дат, обо-зи, на-ру-ша-ли кому-ні-ка-ції французької армії. На початку вересня 1812 року партизанське рух зна-чи-тель-но роз-ші-ри-лось. Російське ко-ман-до-ва-ня, й у першу чергу голов-но-ко-мандувач російської армією генерал-фельдмаршал М.І. Ку-ту-зов, при-да-ли йому організований ха-рак-тер, під-чи-нив своїм стратегічним задумам. Були створені спеціальні відряди з регу-лярних військ, ді-ст-во-вав-ші пар-ти-зан-ськими ме-то-да-ми. Один з перших та-ких от-ряд-дів сфор-ми-ро-ван в кінці ав-гу-ста по іні-ціа-ті-ве під-пол-ков-ні-ка Д.В. Да-ви-до-ва. У кінці сен-тяб-ря в со-ста-ві ар-мей-ських пар-ти-зан-ських від-ряд-дів у ти-лу вра-га дей-ст-во-ва-ли 36 ка -зач-их, 7 кавалерійських та 5 піхотних пол-ків, 3 ба-таль-о-на та 5 ес-кад-ро-нів. Осо-бо від-ли-чи-лися від-ряд-ди, воз-глав-ляе-ми Да-ви-до-вим, І.С. До-ро-хо-вим, О.М. Се-слав-ві-ним, А.С. Фіг-не-ром та інші. Кре-сть-ян-ські пар-ти-зан-ські от-ря-ди тіс-но взаї-мо-дей-ст-во-ва-ли з ар-мей-скі-ми. У цілому партизанське рух ока-за-ло су-ще-ст-вен-ную допомогу російської армії в раз-гро-ме Великої Армії і вигнання її з Рос -си, уніч-то-жив кілька десятків тисяч сол-дат і офі-це-рів проти-ні-ка.
Яку ціну заплатили за звільнення Батьківщини її захисники, які воювали у тилу ворога
Про це рідко згадують, але у воєнні роки ходив такий жарт, що звучав із відтінком гордості: «А чого нам чекати, поки союзники другий фронт відкриють? В нас він давно відкритий! Називається Партизанський фронт». Якщо і є в цьому перебільшення, то невелике. Партизани Великої Вітчизняної війни справді були справжнім другим фронтом для гітлерівців.
Щоб уявити масштаби партизанської війни, достатньо навести кілька цифр. До 1944 року в партизанських загонах та з'єднаннях воювало близько 1,1 млн осіб. Втрати німецької сторони від дій партизанів склали кілька сотень тисяч чоловік - до цього числа входять і солдати і офіцери вермахту (не менше 40 000 осіб навіть за скупими даними німецької сторони), і колаборанти типу власівців, поліцейських, колоністів і так далі. Серед знищених народними месниками – 67 німецьких генералів, ще п'ятьох вдалося взяти живими та переправити на Велику землю. Зрештою, про ефективність партизанського руху можна судити і за таким фактом: на боротьбу з противником у власному тилу німцям довелося відволікти кожного десятого солдата сухопутних військ!
Зрозуміло, що й самим партизанам такі успіхи далися дорогою ціною. У парадних реляціях того часу все виглядає гарно: знищили 150 солдатів супротивника – втратили вбитих двох партизанів. Насправді партизанські втрати були набагато вищими, і навіть сьогодні остаточна їхня цифра невідома. Але втрати були, напевно, не менші, ніж у противника. Свої життя за визволення Батьківщини віддали сотні тисяч партизанів та підпільників.
Скільки у нас партизан-героїв
Про тяжкість втрат серед партизанів та учасників підпілля дуже ясно говорить лише одна цифра: із 250 Героїв Радянського Союзу, які воювали в німецькому тилу, 124 особи – кожен другий! - здобули це високе звання посмертно. І це при тому, що всього в роки Великої Вітчизняної війни вищої нагороди країни було удостоєно 11657 осіб, з них 3051 посмертно. Тобто кожен четвертий.
Серед 250 партизанів та підпільників – Героїв Радянського Союзу двоє були удостоєні високого звання двічі. Це командири партизанських з'єднань Сидір Ковпак та Олексій Федоров. Що примітно: обидва партизанські полководці щоразу нагороджувалися одночасно, одним і тим самим указом. Вперше - 18 травня 1942 року, разом із партизаном Іваном Копенкіним, який отримав звання посмертно. Вдруге - 4 січня 1944 року, разом із ще 13 партизанами: це було одне з наймасовіших одночасних нагороджень партизанів вищими званнями.
Сидір Ковпак. Репродукція: ТАРС
Ще два партизани – Героя Радянського Союзу носили на грудях не лише знак цього вищого звання, а й Золоту зірку Героя Соціалістичної праці: комісар партизанської бригади імені К.К. Рокоссовського Петро Машеров та командир партизанського загону «Соколи» Кирило Орловський. Перше звання Петро Машеров отримав у серпні 1944 року, друге – у 1978 році за успіхи на партійній ниві. Кирилу Орловському надали звання Героя Радянського Союзу у вересні 1943 року, а Героя Соціалістичної Праці - в 1958 році: очолюваний ним колгосп «Світанок» став першим колгоспом-мільйонером в СРСР.
Першими Героями Радянського Союзу серед партизанів стали ватажки партизанського загону «Червоний Жовтень», який діяв біля Білорусії: комісар загону Тихон Бумажков і командир Федір Павловський. І сталося це у найважчий період на початку Великої Вітчизняної війни – 6 серпня 1941 року! На жаль, до Перемоги дожив лише один із них: комісар загону «Червоний Жовтень» Тихон Бумажков, який встиг здобути в Москві свою нагороду, загинув у грудні того ж року, виходячи з німецького оточення.
Білоруські партизани на площі Леніна в Мінську після звільнення міста від гітлерівських загарбників. Фото: Володимир Лупейко / РІА
Хроніка партизанського героїзму
Загалом у перші півтора роки війни найвищої нагороди удостоївся 21 партизанів та підпільник, 12 з них отримали звання посмертно. Усього Верховна Рада СРСР до кінця 1942 видала дев'ять указів про присвоєння партизанам звання Героя Радянського Союзу, п'ять з них були груповими, чотири - індивідуальними. Серед них був і указ про нагородження легендарної партизанки Лізи Чайкіної від 6 березня 1942 року. А 1 вересня того ж року найвищу нагороду було присвоєно одразу дев'яти учасникам партизанського руху, двоє з яких отримали її посмертно.
Таким же скупим на найвищі нагороди для партизанів видався і 1943 рік: лише 24 нагороджені. Натомість у наступному, 1944-му, коли з-під фашистського ярма було звільнено всю територію СРСР і партизани опинилися на своєму боці лінії фронту, звання Героя Радянського Союзу отримали відразу 111 осіб, у тому числі двоє - Сидор Ковпак та Олексій Федоров - у другій разів. А в переможному 1945-му до партизанів - Героїв Радянського Союзу додалися ще 29 осіб.
Але чимало було серед партизанів і тих, чиї подвиги країна оцінила повною мірою лише через багато років після Перемоги. Загалом 65 Героїв Радянського Союзу з-поміж тих, хто воював у тилу ворога, удостоїлися цього високого звання вже після 1945 року. Найбільше нагород знайшло своїх героїв у рік 20-річчя Перемоги – указом від 8 травня 1965 року найвищу нагороду країни було присвоєно 46 партизанам. А востаннє звання Героя Радянського Союзу було присвоєно 5 травня 1990 року Форе Мосулішвілі, який партизанив в Італії, і керівнику «Молодої гвардії» Івану Туркеничу. Обидва отримали нагороду посмертно.
Що ще можна додати, говорячи про партизанів-героїв? Кожен дев'ятий, хто воював у партизанському загоні чи підпіллі та заслужив звання Героя Радянського Союзу – жінка! Але тут сумна статистика ще невблаганніша: лише п'ять партизанок з 28 отримали це звання за життя, решта - посмертно. Серед них були і перша жінка – Герой Радянського Союзу Зоя Космодем'янська, та учасниці підпільної організації «Молода гвардія» Уляна Громова та Люба Шевцова. Крім того, серед партизанів ― Героїв Радянського Союзу були два німці: розвідник Фріц Шменкель, нагороджений посмертно у 1964 році, та командир розвідроти Роберт Клейн, нагороджений у 1944 році. А ще словак Ян Налепка, командир партизанського загону, нагороджений посмертно 1945 року.
Залишається лише додати, що після розпаду СРСР звання Героя Російської Федерації було надано ще 9 партизанам, у тому числі трьом посмертно (одна з нагороджених - розвідниця Віра Волошина). Медаллю «Партизану Вітчизняної війни» було нагороджено загалом 127 875 чоловіків і жінок (1-го ступеня - 56 883 осіб, 2-го ступеня - 70 992 осіб): організатори та керівники партизанського руху, командири партизанських загонів та ті, хто особливо відзначився. Найпершу з медалей «Партизану Вітчизняної війни» 1-го ступеня у червні 1943 року отримав командир групи підривників Юхим Осипенко. Нагороди він був удостоєний за свій подвиг восени 1941 року, коли йому довелося підривати буквально вручну, що не спрацювала міну. У результаті ешелон з танками і продовольством звалився з полотна, а контуженого і осліплого командира загін зумів витягнути та переправити на Велику землю.
Партизани за покликом серця та обов'язком служби
Те, що радянський уряд зробить ставку на партизанську боротьбу у разі великої війни на західних кордонах, було зрозуміло ще наприкінці 1920-х – на початку 1930-х. Саме тоді співробітники ОГПУ та залучені ними партизани – ветерани Громадянської війни розробляли плани щодо організації структури майбутніх партизанських загонів, закладали приховані бази та схованки з боєприпасами та спорядженням. Але, на жаль, незадовго до початку війни, як згадують ветерани, ці бази почали розкривати та ліквідувати, а вибудовану систему оповіщення та організації партизанських загонів – ламати. Проте, коли 22 червня на радянську землю впали перші бомби, багато партійних працівників на місцях згадали про ці довоєнні плани та почали формувати кістяки майбутніх загонів.
Але так виникали далеко не всі загони. Чимало було й таких, які з'являлися стихійно - з солдатів і офіцерів, які не зуміли прорватися через лінію фронту, потрапили в оточення частин, не встигли евакуюватися фахівців, які не дісталися своїх частин призовників тощо контингенту. Причому цей процес був неконтрольованим, а чисельність подібних загонів - невеликий. За деякими даними, взимку 1941-1942 років у тилу у німців діяло понад 2 тис. партизанських загонів, їх загальна чисельність становила 90 тис. бійців. Виходить, що в середньому в кожному загоні було до півсотні бійців, частіше ж один-два десятки. До речі, як згадують очевидці, місцеві жителі почали активно йти у партизанські загони не відразу, а лише навесні 1942-го, коли «новий порядок» виявив себе у всьому кошмарі, а можливість вижити в лісі стала реальною.
У свою чергу, загони, що виникли під керівництвом людей, які займалися підготовкою партизанських дій ще до війни, були більш численними. Такими були, наприклад, загони Сидора Ковпака та Олексія Федорова. Основою таких з'єднань стали співробітники партійних та радянських органів, очолювали їх майбутні партизанські генерали. Так виник і легендарний партизанський загін «Червоний Жовтень»: основою для нього став сформований Тихоном Бумажковим винищувальний батальйон (добровольче збройне формування перших місяців війни, що залучалося до антидиверсійної боротьби в прифронтовій смузі), який потім «закид» місцевими. Так само виник і знаменитий Пінський партизанський загін, який пізніше переріс у з'єднання, - на базі винищувального батальйону, створеного Василем Коржем, кадровим співробітником НКВС, який за 20 років до того займався підготовкою партизанської боротьби. До речі, його перший бій, який загін дав 28 червня 1941, багатьма істориками вважається першим боєм партизанського руху в роки Великої Вітчизняної війни.
Крім того, існували партизанські загони, які формувалися у радянському тилу, після чого перекидалися через лінію фронту до німецького тилу – наприклад, легендарний загін Дмитра Медведєва «Переможці». Основу таких загонів складали бійці та командири частин НКВС та професійні розвідники та диверсанти. До підготовки таких підрозділів (як, втім, і до перепідготовки простих партизанів) був причетний, зокрема, радянський диверсант номер один Ілля Старінов. А курирувала діяльність таких загонів Особлива група при НКВС під керівництвом Павла Судоплатова, яка пізніше стала 4-м Управлінням наркомату.
Командир партизанського загону "Переможці" письменник Дмитро Медведєв під час Великої Вітчизняної війни. Фото: Леонід Коробов / РІА Новини
Перед командирами подібних спеціальних загонів ставилися серйозніші і важкі завдання, ніж звичайними партизанами. Найчастіше їм доводилося вести масштабну тилову розвідку, розробляти та проводити операції впровадження та ліквідаційні акції. Можна знову навести приклад того ж загону Дмитра Медведєва «Переможці»: саме він забезпечував підтримку та постачання знаменитого радянського розвідника Миколи Кузнєцова, на рахунку якого – ліквідація кількох великих чиновників окупаційної адміністрації та кілька великих успіхів в агентурній розвідці.
Безсоння та рейкова війна
Але все-таки головне завдання партизанського руху, яким з травня 1942 року керував із Москви Центральний штаб партизанського руху (а з вересня по листопад ще й Головнокомандувач партизанським рухом, посаду якого три місяці обіймав «перший червоний маршал» Климент Ворошилов), було інше. Не дозволити окупантам закріпитися на захопленій землі, завдавати їм постійних ударів, що турбують, порушувати тилові комунікації та транспортне сполучення - ось чого Велика земля чекала і вимагала від партизанів.
Щоправда, про те, що вони мають якусь глобальну мету, партизани, можна сказати, і дізналися лише після появи Центрального штабу. І справа тут зовсім не в тому, що раніше не було кому віддавати накази, - не було можливості донести їх до виконавців. З осені 1941 року і до весни 1942-го, поки фронт із величезною швидкістю котився на схід і країна докладала титанічних зусиль, щоб зупинити цей рух, партизанські загони в основному діяли на свій страх і ризик. Надані самі собі, практично без підтримки через лінію фронту, вони змушені були займатися більше виживанням, ніж нанесенням ворогові суттєвої шкоди. Похвалитися зв'язком з Великою землею могли мало хто, та й переважно ті, кого організовано закидали в німецький тил, забезпечивши і рацією, і радистами.
Натомість після появи штабу партизанів почали централізовано забезпечувати зв'язком (зокрема, почалися регулярні випуски зі шкіл партизанських радистів), налагоджувати координацію між підрозділами та з'єднаннями, використовувати партизанські краї, що поступово виникають, як базу для авіапостачання. На той час сформувалася і тактика партизанської війни. Дії загонів, як правило, зводилися до одного з двох прийомів: ударів, що турбують, у місці дислокації або тривалим рейдам по тилах противника. Прихильниками та активними виконавцями рейдової тактики були партизанські командири Ковпак та Вершигора, тоді як загін «Переможці» швидше демонстрував хвилюючу.
Але чим займалися майже всі без винятку партизанські загони - це порушенням комунікацій німців. І неважливо, робилося це в рамках рейдової або такої турботи: завдавалися ударів по залізничним (насамперед) і автомобільним дорогам. Ті, хто не міг похвалитися великою чисельністю загонів та особливими навичками, зосереджувалися на підриві рейок та мостів. Найбільші загони, що мали підрозділи підривників, розвідників і диверсантів і спеціальні засоби, могли розраховувати більші цілі: великі мости, вузлові станції, залізничну інфраструктуру.
Партизани мінують залізничні колії під Москвою. Фото: РІА Новини
Наймасштабнішими скоординованими акціями були дві диверсійні операції – «Рейкова війна» та «Концерт». І та й інша проводилися партизанами за наказом Центрального штабу партизанського руху та Ставки Верховного головнокомандування та були скоординовані з настаннями Червоної армії наприкінці літа та восени 1943 року. Підсумком "Рейкової війни" стало скорочення оперативних перевезень німців на 40%, а результатом "Концерту" - на 35%. Це справило відчутний вплив забезпечення діючих частин вермахту підкріпленням і спорядженням, хоча деякі фахівці у сфері диверсійної війни вважали, що партизанськими можливостями можна було розпорядитися інакше. Наприклад, треба було прагнути виводити з ладу не так залізничні колії, як техніку, яку відновити набагато складніше. Саме для цього у Вищій оперативній школі особливого призначення було винайдено пристрій типу накладної рейки, який буквально скидав потяги з полотна. Але все-таки для більшості партизанських загонів найдоступнішим способом рейкової війни залишався саме підрив полотна, і навіть така допомога фронту була безглуздою.
Подвиг, який не можна скасувати
Сьогоднішній погляд на партизанський рух у роки Великої Вітчизняної війни серйозно відрізняється від того, що існував у суспільстві років 30 тому. Стало відомо багато подробиць, про які випадково чи свідомо замовчували очевидці, з'явилися свідчення тих, хто ніколи не романтизував діяльність партизанів, і навіть тих, у кого до партизанів Великої Вітчизняної війни знайшовся смертний рахунок. А в багатьох нині незалежних колишніх радянських республіках взагалі поміняли місцями плюс і мінус, записавши партизанів у вороги, а поліцаїв – у рятівники батьківщини.
Але всі ці події не можуть применшити головного - неймовірного, неповторного подвигу людей, які в глибокому тилу ворога робили все, щоб захистити свою Батьківщину. Нехай навпомацки, без жодного уявлення про тактику та стратегію, з одними гвинтівками та гранатами, але ці люди боролися за свою свободу. І найкращим пам'ятником їм може бути і буде пам'ять про подвиг партизанів - героїв Великої Вітчизняної війни, яку неможливо скасувати чи применшити жодними стараннями.
Величезний внесок у перемогу Радянського Союзу над німецькими загарбниками зробили партизани, своїми діями завдаючи суттєвих втрат у ворожих лавах. Наш топ 10 відомих партизанів ВВВ розповість про справжніх героїв того часу.
10 Заслонов Костянтин Сергійович
У 1941 р. добровільно вирушив у тил ворога. Створена ним підпільна група протягом трьох місяців підірвала 93 німецькі ешелони. У березні 1942 р. Заслонов організував партизанський загін, який знищив безліч ворожої техніки. У листопаді 1942 р. карателі РННА захопили штаб партизанського загону. У ході бою загинуло багато партизанів, зокрема і Заслонів.
9 Мехті Ганіфа-огли Гусейн-заде
У 1942 р. було відправлено на фронт. Тяжко пораненим потрапив у полон і був вивезений до Італії. У 1944 р. утік із полону і, приєднавшись до партизанів, став комісаром роти радянських партизанів. Його загін займався диверсіями, розвідкою, вибухами мостів та аеродромів, звільненням військовополонених. Загинув листопаді 1944 р.
8 Медведєв Дмитро Миколайович
Керував розвідувально-диверсійною опергрупою «Митя». З червня 1942 р. до лютого 1944 р. очолював партизанський загін спецпризначення «Переможці», на рахунку якого 120 великих успішно проведених операцій. Членами загону було знищено 11 генералів, 2 тисячі німецьких солдатів, 6 тисяч поліцейських та українських націоналістів, 81 ворожий ешелон.
7 Наумов Михайло Іванович
У 1941 р. як рядовий бійець Червоного партизанського загону вів активну боротьбу проти окупантів. З осені 1942 року – начальник штабу партизанських загонів Сумської області. 1943 р. – очолив партизанське кавалерійське з'єднання, яким було проведено «Степовий рейд» ворожими тилами по територіях 9-ти областей загальною протяжністю 2379 км. Рейд було здійснено за 65 днів. За роки війни, крім інших операцій, Наумов провів 3 масштабні рейди по тилах ворога.
6 Ковпак Сидор Артемович
Був командиром Путивльського партизанського загону. Трохи пізніше очолив з'єднання партизанських загонів Сумської області, яке понад 10 тис. км пройшло з боями по ворожих тилах, розгромивши 39 німецьких гарнізонів. Восени 1942 р. партизанське з'єднання Ковпака здійснило «Карпатський рейд» – рейд за Дніпро.
5 Шмирьов Минай Пилипович
У червні 1941 р. організував партизанський загін, який 27 разів вступав у бій із ворогом. Навесні 1942 р. Шмирьов очолив Першу Білоруську партизанську бригаду, що з 4 об'єднаних загонів. Партизанами було вибито фашисти з 15 сіл і створено «Суражські ворота» – зону в 40 км, через яку партизани постачали зброю та продовольство.
4 Папірців Тихін Піменович
Влітку 1941 р. Бумажковим було створено «винищувальний загін», який пізніше виріс у партизанський загін «Червоний Жовтень», який завдавав істотних ударів по ворожих тилах і штабах. Велику операцію було проведено в липні 1941 р., коли «Червоний Жовтень» розгромив штаб німецької дивізії, захопивши полонених, багато ворожої техніки та штабні документи. Папірців загинув у бою у листопаді 1941 р. при виході з оточення.
3 Федоров Олексій Федорович
Був командиром Чернігівсько-Волинського партизанського з'єднання НКВС СРСР. Партизанами було проведено 16 боїв, знищено близько тисячі німців, підірвано 5 складів, кілька десятків мостів, 5 німецьких ешелонів. Під керівництвом Федорова було проведено найбільшу партизанську операцію «Вузол Ковеля», під час якої партизани на лініях Ковельського залізничного вузла знищили 549 ворожих ешелонів з боєприпасами, технікою та пальним.
2 Молодцов Володимир Олександрович
У липні 1941 р. прибув до Одеси зі спецзавданням – організація партизанських з'єднань та керівництво розвідувально-диверсійною роботою у ворожому тилу. Загони під керівництвом Молодцова знищили понад 250 офіцерів та чиновників, підірвали дамбу Хаджибейського лиману, румунську комендатуру та люкс-ешелон із адміністрацією. Також Молодцовськими партизанами руйнувалися лінії провідного зв'язку, залізничне полотно, відбувалися диверсії у морському порту. У лютому 1942 р. Молодцова та її зв'язкових заарештували, катували і стратили.
1 Голіков Леонід Олександрович
У 16 років вступив до лав 4-ої Ленінградської партизанської бригади в 67 загін. Брав участь у 27 боях, у розгромі німецьких гарнізонів. Леонідом було знищено 12 шосейних та 2 залізничні мости, 2 склади, 10 автомашин з боєприпасами, 78 німців. У серпні 1942 р. підірвав легковик з німецьким генерал-майором інженерних військ Ріхардом фон Вірц, захопивши важливі папери та креслення військового характеру. У січні 1943 р. загинув у нерівному бою.
Основною метою партизанських загонів було руйнування системи забезпечення фронту, а саме, порушення роботи авто- та залізничного сполучення, зв'язку та комунікацій.
Наведемо спочатку список найбільших партизанських з'єднань та його керівників. Ось цей список:
Сумське партизанське з'єднання. Генерал-майор С.А. Ковпак
Чернігівсько-Волинське партизанське з'єднання генерал-майор А.Ф.Федоров
Гомельське партизанське з'єднання генерал-майор І.П.Кожар
партизанське з'єднання генерал-майор В.З.Корж
партизанське з'єднання генерал-майор М.І.Наумов
партизанський з'єднання генерал-майор А.Н.Сабуров
партизанська бригада генерал-майор М.І.Дука
Українська партизанська дивізія генерал-майор П.П.Вершигора
Рівненське партизанське з'єднання полковник В.А.Бегма
Український штаб партизанського руху генерал-майор В.А.Андрєєв
У цьому роботі ми обмежимося розглядом дію деяких із них.
5.1 Сумське партизанське з'єднання. Генерал-майор С.А. Ковпак
Керівник руху Ковпак, радянський державний та громадський діяч, один із організаторів партизанського руху, двічі Герой Радянського Союзу (18.5.1942 та 4.1.1944), генерал-майор (1943). Член КПРС з 1919. Народився у сім'ї селянина-бідняка. Учасник Громадянської війни 1918-20: очолював партизанський загін, який боровся в Україні з німецькими окупантами разом із загонами А. Я. Пархоменка, воював проти денікінців; брав участь у боях на Східному фронті у складі 25-ї Чапаєвської дивізії та на Південному фронті - проти військ Врангеля. У 1921—26 військком у низці міст Катеринославської губернії. У 1937–41 голова Путивльського міського виконкому Сумської області. У період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. Ковпак - командир Путивльського партизанського загону, потім з'єднання партизанських загонів Сумської області, член нелегального ЦК КП(б) України. У 1941-42 з'єднанням Ковпака було здійснено рейди у тилу ворога по Сумській, Курській, Орлівській та Брянській областях, у 1942-43 - рейд із брянських лісів на Правобережну Україну по Гомельській, Пінській, Волинській, Рівненській, Житомирській та Київській областях; 1943 - Карпатський рейд. Сумське партизанське з'єднання під командуванням Ковпака пройшло з боями по тилах німецько-фашистських військ понад 10 тис. км, розгромило гарнізони противника у 39 населених пунктах. Рейди Ковпака відіграли велику роль у розгортанні партизанського руху проти німецько-фашистських окупантів. У січні 1944 р. Сумське з'єднання було перейменовано в 1-у Українську партизанську дивізію імені Ковпака. Нагороджений 4 орденами Леніна, орденом Червоного Прапора, орденами Суворова 1-го ступеня, Богдана Хмельницького 1-го ступеня, орденами ЧССР та ПНР та медалями.
На початку липня 1941 року у Путивлі почалося формування партизанських загонів та підпільних груп. Один партизанський загін під командуванням С.А.Ковпака мав діяти в Спадщанському лісі, інший, яким командував С.В.Руднєв, - у Новослобідському лісі, третій, на чолі з С.Ф.Кириленком, - в урочищі Маріца. У жовтні цього ж року на загальних зборах загону було вирішено об'єднатися в єдиний Путивльський партизанський загін. Командиром об'єднаного загону став С.А.Ковпак, комісаром – С.В.Руднєв, начальником штабу – Г.Я.Базима. До кінця 1941 року в загоні налічувалося всього 73 особи, а до середини 1942 - вже більше тисячі. До Ковпака приходили дрібні та великі партизанські загони з інших місць. Поступово народилося поєднання народних месників Сумської області.
26 травня 1942 року ковпаківці звільнили Путивль і утримували його дві доби. А у жовтні, прорвавши ворожу блокаду, створену навколо Брянського лісу, з'єднання партизанських загонів виступило у рейд на правий берег Дніпра. За місяць ковпаківці пройшли 750 км. За тилами супротивника через Сумську, Чернігівську, Гомельську, Київську, Житомирську області. Було підірвано 26 мостів, 2 ешелони з живою силою та технікою фашистів, знищено 5 броньовиків та 17 машин.
За період свого другого рейду – з липня по жовтень 1943 року – поєднання партизанських загонів пройшло з боями чотири тисячі кілометрів. Партизани вивели з ладу основні нафтоперегінні заводи, нафтосховища, нафтові вежі та нафтопроводи, розташовані в районі Дрогобича та Івано-Франківська.
Газета «Правда України» писала: «З Німеччини летіли телеграми: виловити Ковпака, замкнути у горах його загони. Двадцять п'ять разів стулялося кільце карателів навколо районів, зайнятих партизанським генералом, і стільки ж разів він йшов неушкодженим».
Перебуваючи у тяжкому становищі і ведучи запеклі бої, ковпаківці пробилися і зі свого останнього оточення незадовго до визволення України.
Вступ ………………………………………………………………………………………………….3
Глава 1. Партизанський рух у роки Великої Вітчизняної війни
Організація партизанського руху…………………………………………………..4
Організація всенародної боротьби у тилу ворога…………………………………….7
Операція «Рейкова війна» і «Концерт»……………………………………………11
Як партизани вели роботу в тилу ворога………………………………………………..12
Глава 2. Здійснення збройної боротьби партизанів та підпілля …14
Боротьба з ворогом у підпіллі…………………………………………………………………...21
Висновки та підсумки………………………………………………………………………………………..28
Заключение………………………………………………………………………………………………33
Бібліографічний список…………………………………………………………………….35
Вступ.
Напевно фашистська Німеччина напала на Радянський Союз. Метою цього нападу є знищення радянського ладу, захоплення радянських земель, поневолення народу Радянського Союзу, пограбування нашої країни, захоплення нашого хліба, нафти, відновлення влади поміщиків та капіталістів. Ворог уже вторгся на радянську землю, захопив більшу частину Литви з містами Каунас та Вільнюс, захопив частину Латвії, Брестську, Білостокську, Вілейську області Радянської Білорусії та кілька районів Західної України. Небезпека нависла над іншими областями. Німецька авіація розширює територію бомбардування, бомбардуючи міста – Ригу, Мінськ, Оршу, Могильов, Смоленськ, Київ, Одесу, Севастополь, Мурманськ.
Через нав'язану нам війну наша країна вступила в смертельну сутичку зі своїм небезпечним і підступним ворогом-німецьким фашизмом. Наші війська героїчно борються із ворогом, озброєним до зубів танками, авіацією. Червона Армія, долаючи численні труднощі, самовіддано б'ється за кожну п'ядь радянської землі.
Причини, що спонукали мене звернутися до цієї проблеми: актуальність і достатня популярність.
Метою даної курсової роботи є:
· Дослідження та порівняльна характеристика;
Відповідно до цієї метою мною були поставлені такі завдання:
· Вивчити наукову літературу з даного питання;
· Визначити значення партизанського руху в роки Великої Вітчизняної війни;
· Виявити особливості;
узагальнити та систематизувати висновки про партизанський рух;
У цій роботі використовувалися такі методи дослідження:
· Опис;
· зіставлення матеріалу з наступним узагальненням отриманих результатів;
Ця робота складається з вступу, основної частини, присвяченої предмету дослідження, висновків, у якому узагальнюються результати дослідження, списку використаної літератури та додатку.
Партизанський рух у роки Великої Вітчизняної війни
Організація партизанського руху.
Відразу після вторгнення фашистських військ на радянську територію почали стихійно виникати невеликі партизанські загони і групи опору. У них входили війни, які опинилися в оточенні, втратили свої частини або тікали з полону, патріоти, які не встигли потрапити до армії, але бажаючі боротися з ворогом, партійні та комсомольські активісти, молодь. До кінця 1941 року партизанські загони зміцнювалися і набиралися сил. На початку 1942 року партизанська боротьба набула цілком певних форм і чіткої організації, загони виросли, зміцнилися, налагодилася зв'язок з Великою землею. Було створено Центральні та республіканські штаби партизанського руху.
Партизанський рух мало високий рівень організації. Відповідно до Директиви РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 29.06.41 р. У ній, зокрема, говорилося: «у зайнятих ворогом територіях створювати партизанські загони та диверсійні групи для боротьби з частинами ворожої армії, для розпалювання партизанської боротьби усюди і скрізь, для вибухів мостів, доріг, псування телефонного та телеграфного зв'язку, підпалу зв'язку тощо» та постановою ЦК ВКП(б) від 18.07.41 р. «Про організацію боротьби в тилу німецьких військ», за Ставки Верховного Головнокомандування було організовано Центральний штаб партизанського руху (ЦШПД) на чолі з 1-м секретарем ЦК КП Білорусії П.К. Пономаренка, а на периферії - обласні та республіканські штаби партизанського руху та їх представництва на фронтах (Український штаб партизанського руху, Ленінградський, Брянський тощо). загонів, визначалися завдання партизанського руху.
Вже 1941 року на окупованих територіях діяло 18 підпільних обкомів, понад 260 окружкомів, міськкомів, райкомів та інших органів, велика кількість первинних партійних організацій та груп, у яких налічувалося 65,5 тисяч комуністів. Боротьбу радянських патріотів очолили 565 секретарів обкомів, міськкомів та райкомів партії, 204 голови обласних, міських та районних виконкомів депутатів трудящих, 104 секретарі обкомів, міськкомів та райкомів комсомолу, а також сотні інших керівників. Восени 1943 р. у тилу ворога діяло 24 обкому, понад 370 окружкомів, міськкомів, райкомів та інших партійних органів. Внаслідок організаційної роботи ВКП(б) посилювалася боєздатність партизанських загонів, розширювалися зони їх дії та підвищувалася
ефективність боротьби, до якої залучалися широкі маси населення, встановлювалася тісна взаємодія із радянськими військами.
Тепер і стихійний і організований партизанський рух злилися в один спільний потік, який не тільки надихав ненависть до ворога, а й підтримувався з Центру зброєю, боєприпасами, медикаментами, радіозв'язком, кадрами досвідчених командирів. Розвідоргани лише Західного фронту лише за липень-серпень 1941 року підготували і направили в тил ворога близько 500 розвідників, 29 розвідувально-диверсійних груп 17 партизанських загонів. Завданнями розвідувально-диверсійних груп був збір відомостей про війська противника, вчинення диверсій на військових об'єктах та комунікаціях тощо. Виконуючи ці завдання, такі групи включалися в партизанський рух і швидко виростали великі загони і навіть з'єднання.
Наш народ ніколи не підкорявся ворогові. Ми пам'ятаємо з історії ім'я Івана Сусаніна, пам'ятаємо славетних партизанів із загону Дениса Давидова, Олександра Фігнєва, Герасима Куріна.
Зазвичай вважається, що до кінця 1941 число активних партизанів доходило до 90 тисяч осіб, а партизанських загонів - більше 2 тисяч. Таким чином, спочатку самі партизанські загони були не дуже численні - їх чисельність не перевищувала кількох десятків бійців. Важкий зимовий період 1941-1942 років, відсутність надійно обладнаних баз партизанських загонів, брак зброї та боєприпасів, погане озброєння та продовольче постачання, а також недолік професійних медиків та ліків значною мірою ускладнили ефективні дії партизан, зводячи їх до здійснення диверсій. знищення невеликих груп окупантів, розгрому місць їх розташування, знищення поліцаїв – місцевих жителів, які погодилися співпрацювати з окупантами. Проте партизанський і підпільний рух у тилу ворога все ж таки відбувся. Багато загонів діяли в Смоленській, Московській, Орловській, Брянській та в ряді інших областей країни, що потрапили під п'яту німецько-фашистських окупантів.
У 1941-1942 смертність серед занедбаних НКВС у тил противника груп становила 93%. Наприклад, в Україні від початку
¹В.С. Яровиков.1418 днів війни.М1990 стор.89
війни і до літа 1942 р. НКВС було підготовлено та залишено для дій у тилу 2 партизанських полку, 1565 партизанських загонів та груп загальною чисельністю 34,979 осіб, а до 10 червня 1942 р. на зв'язку залишилося всього 100 груп, що показало неефективність роботи великих у степовій зоні. До кінця війни смертність у партизанських загонах становила близько 10%. До кінця 1941 року на окупованій території діяло понад 2 тисячі партизанських загонів, у складі яких боролися до 90 тисяч осіб. Загалом у роки війни у тилу ворога налічувалося понад 6 тисяч партизанських загонів, у яких боролося понад 1 млн. 150 тисяч партизан.
У 1941 - 1944 роках. у лавах радянських партизанів на окупованій території СРСР билися:
РРФСР (окуповані області) – 250 тис. чол.
Литовська РСР -10 тис. чол.
Українська РСР – 501 750 чол.
Білоруська РСР - 373942 чол.
Латвійська РСР - 12000 чол.
Естонська РСР - 2000 чол.
Молдавська РСР - 3500 чол.
Карело – фінська РСР – 5500 чол.
На початку 1944 року у них перебувало: робочих - 30,1%, селян - 40,5%, службовців - 29,4%. 90,7% партизанів становили чоловіки, 9,3% – жінки. Багато загонах комуністи становили до 20%, близько 30% усіх партизанів були комсомольцями. У лавах радянських партизанів боролися представники більшості національностей СРСР. Партизани знищили, поранили і захопили в полон понад мільйон фашистів та їх посібників, знищили понад 4 тисячі танків і бронемашин, 65 тисяч автомашин, 1100 літаків, зруйнували і пошкодили 1600 залізничних мостів, пустили під укіс понад 20 тисяч залізниць. організовувалися не лише на окупованій території. Їх формування на неокупованій території поєднувалося з навчанням особового складу у спеціальних партизанських школах. Загони, що пройшли навчання і підготовку, або залишалися в намічених районах перед їх окупацією, або перекидалися в тил ворога. У ряді випадків формування створювалися з військовослужбовців. У ході війни практикувалося закидання в тил ворога організаторських груп, з яких створювалися партизанські загони і навіть з'єднання. Особливо важливу роль такі групи відіграли у західних районах України та Білорусії, у Прибалтиці, де, у зв'язку зі швидким просуванням німецько-фашистських військ, багато обкомів та райкомів партії не встигли налагодити роботу з розгортання партизанського руху. Для східних районів України та Білорусі, для західних областей РРФСР, була характерна завчасна підготовка до партизанської війни. У Ленінградській, Калінінській, Смоленській, Орловській, Московській та Тульській областях, у Криму, базою формування стали винищувальні батальйони, до складу яких входило близько 25 500 бійців. Наперед створювалися райони базування партизанських загонів та склади матеріальних засобів. Характерною рисою партизанського руху в Смоленській, Орловській областях та в Криму була участь у ньому значної кількості воїнів Червоної Армії, які опинилися в оточенні або тікали з полону, що значно підвищувало боєздатність партизанських сил.
Завантаження...